Чи знаєте ви, що фраза «пробач мене» ніяк не пов’язана зі «справжнім прощенням»?
Глибокі техніки прийняття і прощення наведені в курсі Духовний коучинг на нашій платформі ТУТ.
З огляду на наше релігійне та сімейне виховання, більшість із нас засвоїла, що ми повинні просити вибачення у людей, яких ми могли поранити, роблячи щось не так. Загалом, ми вважаємо, що звільняємося від покарання і що ми можемо більше не почуватися винними, якщо нам кажуть, що прощають нас, але дуже далеко від правди.
Насправді ж, ніхто не має права прощати іншу людину. Справжнім і єдиним прощенням є те, яке ми даруємо самі собі.
Візьмемо, приміром, жінку, яка кричить на свого чоловіка через дрібницю, а потім просить за це в нього вибачення, кажучи: «Пробач мені, любий. Я втратила контроль. Будь ласка, вибач мені. Я буду більш уважна в майбутньому». І навіть вона може висловити безліч причин, чому вона так вчинила.
Просячи вибачення, вона стверджує, що вона зробила помилку, що її вчинок був поганим і що, отже, вона має змінитися. Вона звинувачує себе і не приймає себе в подібній поведінці, як вона не приймає й інших, які так поводяться. Це неприйняття себе призведе до того, що вона буде знову кричати на чоловіка, щойно подібна ситуація виникне знову, незважаючи на її благі наміри та обіцянки. Чому? Тому що, що більше ми себе звинувачуємо і що більше ми хочемо припинити за будь-яку ціну подібну поведінку, то частіше такі ситуації повторюються.
Ми прагнемо отримати заспокоєння, попросивши вибачення, тому що ми злимося на себе і не любимо себе. Потім поведінка повторюється, і ми почуваємося винними ще більше, і це може тривати роками, доки не проявиться у вигляді хвороби або нещасного випадку (це чудовий засіб, який допомагає звернути увагу на відсутність прийняття).
Пробачити себе ― це приймати себе, навіть якщо ми не згодні зі своєю поведінкою. Це означає мати співчуття до своєї внутрішньої дитини, яка боїться. Це означає визнати, що в нас є межі, і що ми ― звичайні люди.
Але чому нам так важко приймати себе? Тому що наш розум бере гору, вважаючи, що «приймати» означає «погоджуватися», і що, погоджуючись, ми продовжуватимемо діяти без змін. Розуму не зрозуміти духовні речі. А отже, він не може зрозуміти, що справжнє прийняття ― це акт любові до самого себе. Розум потрібен, щоб запам’ятовувати, організовувати й аналізувати, а такі поняття, як любов, відповідальність і прощення є духовним боком нашого життя, який, єдиний, враховує справжні потреби нашої душі.
Повернімося до прикладу з жінкою, яка кричить на свого чоловіка. Якби вона себе приймала, вона б усвідомлювала, що зараз вона розлючена і втрачає контроль над собою тільки тому, що вона страждає. Щоб навчитися приймати себе такою, вона повинна прийняти на себе відповідальність, тобто визнати, що її поведінка походить від неї, і що інші абсолютно до цього не причетні. Таким чином, вона більше б не шукала виправдань своїй поведінці. Вона повинна визнати, що у неї є не зцілені травми, які змушують її переживати страхи, протистояти яким вона зараз не в силах.
Саме цим вона має поділитися зі своїм чоловіком, замість того, щоб давати обіцянки, виконати які вона не в силах. Вона може поділитися з ним тим, що її найбільшим бажанням є позбутися подібної поведінки, але що їй це зараз важко, що їй бракує сил, щоб протистояти страхам, і що вона не хоче давати обіцянок, які вона, можливо, не зможе виконати. Вона може надати йому право обирати залишатися з нею чи ні, запевнивши його, що одного дня вона зцілиться, хоча й не знає, скільки часу це займе.
Беручи на себе відповідальність, будучи чесною із самою собою і зі своїм чоловіком, вона буде використовувати найменшу можливість, щоб змінитися. Що стосується її чоловіка, у нього буде вибір і його бажання допомогти їй у її переживаннях посилиться. Якщо він досяг своїх меж, спостерігаючи за душевними станами своєї дружини, він може прийняти рішення пожити окремо, поки її бажання припинити кричати через дрібниці не здійсниться…
Ось підсумок: ми не зможемо бути тим, ким ми хочемо бути, поки ми не приймемо себе тим, ким ми не хочемо бути.
Так, я дуже часто повторюю цю фразу. І я наполягаю на ній тільки тому, що це єдиний засіб прийняття і прощення себе. Коли ми прийдемо до цього, у нас більше не виникатиме бажання просити вибачення в інших людей.
З любов’ю,
Ліз Бурбо
Переклад: Ія Зайцева
